Список літератури на ЗНО 2017

ФОЛЬКЛОР: 
Історична пісня «Ой Морозе, Морозенку» 
Історична пісня «Чи не той то Хміль». 
Маруся Чурай «Віють вітри» 
Маруся Чурай «За світ встали козаченьки» 
«Дума про Марусю Богуславку» 
Балада «Бондарівна» 

 ЛІТЕРАТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ: 
«Повість минулих літ» (уривки про заснування Києва, про помсту княгині Ольги, про напад хозарів) 
«Слово о полку Ігоревім» 

 ЛІТЕРАТУРА БАРОКО: 
Григорій Сковорода «De libertate», «Всякому місту – звичай і права», «Бджола та Шершень» 

 КЛАСИЦИЗМ: 
Іван Котляревський «Енеїда» 
Іван Котляревський «Наталка Полтавка»  
 СЕНТИМЕНТАЛІЗМ:   
Григорій Квітка-Основ’яненко «Маруся» 

 ТВОРЧІСТЬ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА: 
«До Основ’яненка» 
«Катерина» 
«Гайдамаки» 
«Кавказ» 
«Сон» 
«І мертвим, і живим, і ненарожденним…» 
«Заповіт» 
«Мені однаково» 

 РОМАНТИЗМ: 
Пантелеймон Куліш «Чорна рада» 
Марко Вовчок «Максим Гримач» 

 РЕАЛІЗМ: 
Іван Нечуй-Левицьк 
ий «Кайдашева сім’я» 
Панас Мирний «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» 
Іван Карпенко-Карий «Мартин Боруля» 
Іван Франко «Гімн», «Чого являєшся мені у сні», «Мойсей» 

 МОДЕРНІЗМ: 
Михайло Коцюбинський. «Тіні забутих предків», «Intermezzo» 
Ольга Кобилянська. «Земля» 
Леся Українка. «Contra spem spero!», «Лісова пісня»   
Микола Вороний. «Блакитна Панна» 
Олександр Олесь «Чари ночі», «О слово рідне! Орле скутий!..» 
Павло Тичина «О панно Інно», «Арфами, арфами…», «Ви знаєте, як липа шелестить…», «Пам'яті тридцяти»  
Максим Рильський «Молюсь і вірю…» 
Микола Хвильовий «Я (Романтика)» 
Юрій Яновський «Дитинство»  
Володимир Сосюра «Любіть Україну» 
Валер’ян Підмогильний «Місто» 
Остап Вишня «Моя автобіографія», «Сом» 
Микола Куліш «Мина Мазайло» 
Богдан-Ігор Антонич «Різдво» 
Олександр Довженко «Україна в огні», «Зачарована Десна» 
Андрій Малишко «Пісня про рушник» 
Олесь Гончар «За мить щастя», «Залізний острів» 

 ШІСТДЕСЯТНИКИ: 
Григір Тютюнник «Три зозулі з поклоном» 
Василь Симоненко «Лебеді материнства» 
Василь Стус «Як добре те, що смерті не боюсь я», «О земле втрачена, явися!..» 
Іван Драч «Балада про соняшник» 
Ліна Костенко «Страшні слова, коли вони мовчать», «Українське альфреско», «Маруся Чурай» 

 ЛІТЕРАТУРА ЕМІГРАЦІЇ 
Іван Багряний «Тигролови» 
Євген Маланюк «Стилет чи стилос

Необхідна інформація на ЗНО

«Повість минулих літ» - аналіз твору, критика

Історія написання: за однією з легенд, Нестора, який вирішив піти в ченці до Києво-Печерського монастиря, відправили послушником розбирати й упорядковувати рукописи; вивчивши папери й побачивши хаос, який там був, Нестор починає упорядкування існуючих хронік і навіть дописує свої відомості про події, очевидцем яких був сам автор; у результаті він докорінно переробляє скупі відомості про виникнення Русі та її місце в історії, широко подає географічні, етнографічні та культурно-історичні відомості про Руську землю. Його працю продовжить Сильвестр. Загалом літопис писатиметься й дописуватиметься понад 200 років.
Мова: давньоукраїнська (мова Київської Русі).
Рік створення: 1113.
Рід: епос.
Жанр: літопис (хроніка).
Тематичний різновид: історична оповідь.
Загальні мотиви: історія й становлення Київської Русі; захоплення безстрашністю князів і героїчним минулим Руської землі; глибокий сум через княжі чвари та міжусобиці; наскрізний мотив — заклик до безкорисливого служіння Вітчизні, до єдності як запоруки держави; уславлення Русі; засудження міжусобиць; осуд язичництва, утвердження християнського світогляду.

ТЕАТР КОРИФЕЇВ 

Початок нового українського театру пов’язують з виставою «Натал­ка Полтавка» І. Котляревського 1819 року в Полтаві. У подальші деся­тиліття розвиток театру був дуже млявим («Сватання на Гончарівні» Г. Квітки-Основ’яненка й «Назар Стодоля» Т. Шевченка). Аматорські театри виникають наприкінці 50-х років XIX ст. в Чернігові, Києві, Кам’янці-Подільському, Кременчуці, Одесі та інших містах. Проте на розвиток професійного українського театру вплинув Емський указ 1876 р., за яким заборонялися вистави українською мовою.

На початку 80-х років XIX ст. театральне життя в Україні пожвавилося: наприкінці 1881 р. в Харкові, Києві, Полтаві, Кременчуці з ініціативи М. Кропивницького й М. Садовського було дано кілька українських вистав акто­рами російської трупи Г. Ашкаренка. А наступного року М. Кропивницький створив у Єлисаветграді (нині Кіровоград) українську профе­сійну трупу, до складу якої ввійшли М. Заньковецька, брати Тобілевичі — Микола Садовський, Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, а також їхня сестра Марія Садовська-Барілотті. Ця професійна трупа дістала назву театр корифеїв («корифей» у давньогрецькому театрі — керівник хору або заспівувач).

Засновник трупи М. Кропивницький од­наково володів усіма театральними професіями (але більш за все любив акторство): він був не лише актор, а й режисер, драматург, композитор, виконавець музичних творів, художник, педагог та організатор теат­ральної справи.

До цієї справи багато сил доклав і відомий український драматург М. Старицький, він за власний кошт придбав гардероб і декорації для театру.

1883 р. в Одесі трупа відкрила сезон виставою «Наталка Полтавка» І. Котляревського. З метою збагачення репертуару українського театру в подальші роки було створено цілу низку п’єс: «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Не судилось», «Талан», «Оборона Буші», «Маруся Богуславка» М. Старицького; «Дай серцю волю, заведе в неволю», «До­ки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук», «Пошились у дурні» М.Кропивницького і названі вище твори І. Карпенка-Карого.

Дисидентські організації

"Мина Мазайло" М. Куліша — "філологічний водевіль" 

За спогадами сучасників, Микола Куліш дуже обережно поводився зі словом, не терпів використання "не тих" слів, а українську мову знав дуже добре і високо цінував її, стверджуючи, що таких багатих та соковитих мов, як його рідна, дуже мало на світі.
Згодом М. Куліш створює одну з найкращих своїх п'єс — "Мину Мазайла", яку хтось із дослідників назвав "філологічним водевілем". І справді, основний конфлікт драми точиться навколо питання українізації — абсурдного історичного явища, фальшивої уваги влади до інтересів нацменшин у межах СРСР.
У драмі головна дія відбувається в родині Мини Мазайло, який вину за всі свої життєві і кар'єрні негаразди покладає на своє прізвище, прагнучи змінити його. Є в нього дружина Килина і дочка Рина, які підтримують позицію батька. Усі вони із замилуванням слухають, як добирає Мазайло собі нові прізвища: Сірєнін, Тюльпанов, Алмазов. На жаль, вони не розуміють, що слово не створює якість чи предмет. Коли, наприклад, ми промовимо слово "квітка", хіба перед нами з'явиться квітка? Певно, що ні. А ці люди чомусь вірять, що, назвавшись якимсь красивим прізвищем, вони набудуть інших якостей, стануть так само красивими внутрішньо, привабливими для інших людей. Іншої думки щодо прізвища дотримується син Мини Мазайла Мокій, який хоче додати до Мазайла ще й Квач — прізвище однієї з ліній родоводу. Мені здається, що Мокій піклується лише про поверхове (як, власне, й усі герої), не розуміючи, що вшанування пращурів, любов до свого роду жодним чином не залежить від того, яке прізвище має людина. На бік Мини Мазайла стає дуже колоритна особа — тьотя Мотя Розторгуєва з Курська. Приїхавши до своїх родичів і побачивши на вокзалі напис "Харків" замість "Харьков", вона із обуренням заявляє: "Іспортілі нам город!". Тьотя Мотя є втіленням російського шовінізму. Радикально інших позицій дотримується дядько Тарас, який приїздить із Києва, проте він теж не постає позитивним героєм перед глядачем.
Постає питання: персонажі драми Миколи Куліша дотримуються протилежних "філологічних" поглядів, відповідно хтось із них має бути правим, але у творі нема позитивних героїв. Чому так? Я гадаю, уважний читач може знайти відповідь на це питання. Проблема дійових осіб у тому, що вони піклуються тільки про форму, забуваючи про внутрішнє, про зміст. Так, Мина Мазайло вчиться правильної російської вимови у вчительки Баронової-Козино. Навіщо йому це? Може, через любов до іншої великої слов'янської мови? Чи через прагнення розмовляти вільно і правильно кількома мовами? Ні, він покладає на свою російську вимову і майбутнє російське прізвище інші надії — йому здається, вони допоможуть йому досягти успіху у кар'єрі, посісти певне місце у суспільній ієрархії. Звучить дивно, але ж це так. Так само тьотя Мотя категорично відкидає все українське, не знаючи навіть, про що вона говорить, не маючи жодного уявлення ні про мову, ні про культуру українського народу. Та й навіть персонажі-"україністи" Моко і дядько Тарас, — їхнє прагнення українськості закінчується зовнішнім колоритом, якимось провінційним етнографізмом. Усі ці люди позабували про душі, тож і перетворились на схеми, на "філологічні і світоглядні моделі", а своє життя перетворили на "філологічний водевіль".
Зовсім дику позицію висловлюють наприкінці твору комсомольці, які нейтрально ставляться до зміни прізвища через те, що, на їхню думку, скоро не буде жодних прізвищ, а тільки порядкові номери. Що це, як не нівеляція самої ідеї особистості, не відмова від справжньої самоідентифікації (особистісної, національної, громадянської, політичної) на догоду ідентифікації формальній, — усе за номерами?
На мою думку, Микола Куліш, геніальний драматург, тонко відчував не лише рідне слово, а й проблеми суспільства, зобразивши їх у своїх драмах точно і однозначно. Безумовно, драматичні твори М. Куліша ніколи не втратять своєї високої художньої цінності, але я впевнений, що багатьом свідомим, мислячим людям дуже б хотілося, щоб їхня проблематика втратила свою актуальність.

Камінний хрест — символ трагічної долі українського селянина-бідняка

Кінець XIX століття... Західна Україна. Журавлями розлітаються по світу українці. Що змушувало їх залишати рідну землю? Чого шукали вони в чужих країнах?
Селяни західних українських районів залишають батьківську землю, зводячи як пам'ятники по собі камінні хрести, їдуть до далекої Канади в пошуках землі обітованої. А що ж чекає їх там, далеко за океаном?..
Багатостраждальна історія нашого народу. Ми не повинні забувати тяжких її сторінок. Страшно навіть через століття ступати болючими стежками тих трагедій, що спіткали наш народ на благословенній землі квітучого краю.
Найбільше багатство України — її прекрасна родюча земля, зрошена потом і кров'ю українського трудового народу. Золотою, недосяжною мрією, синім птахом, а найчастіше кривавою трагедією була земля для селянина. Людині завжди було притаманне відчуття радості й поезії землеробської праці. Десь у потаємних генах народу завжди жевріла приглушена іскорка природного зв'язку із землею, яка від подиху свіжого вітру час від часу розгорялася і вела людину до землі.
Однією з провідних тем української літератури є тема землі, нерозривність з нею людської долі. Новим словом у розкритті цієї теми в світовій літературі стала новела В. С. Стефаника "Камінний хрест".
Василь Стефаник — видатний український письменник. Будучи вірним правді життя, у свой творах він змальовує людей, які страждають, у безсиллі опускають руки, навіть гинуть. Високу оцінку його талантові дали І. Франко, Леся Українка, відзначивши новелу "Камінний хрест", що "вражає і бере за душу".
Письменник дає яскраве уявлення про тяжку долю західноукраїнського селянства і про причини національної трагедії — переселення до Канади.
У центрі уваги твору — доля сім'ї Івана Дідуха. В образі Івана Дідуха втілені доля, думки й переживання тисяч і тисяч західноукраїнських трударів, що стали добровільними вигнанцями з рідного краю. Стефаник показує безвихідне становище трудівників, коли розповідає про людину, яка не тільки надривається, а просто мордується, щоб зробити піскуватий горб родючим.
Ціле життя поклав Іван на обробіток цього пагорба. Не раз, коли тяг "снопи з поля або гній у поле, то однаково і на коні і на Івані жили виступали". І хоч пісний грунт приносив родині не стільки прибутки, скільки клопіт, але без землі Іван не мислив свого існування: "Тільки його виджу, та й виджу, та й умирати буду, та й буду його видати. Все забуду, а його не забуду".
Символом страждання та безнадії стояв на землі камінь, який став пізніше хрестом по всій родині. Іван Дідух прощається з сусідами і виїздить з сім'єю до Канади, де має будувати нове життя. Але він, як перед смертю, прощається з усіма родичами, з селом. На пагорбі "хресток камінний поклав" собі, як покійникові. Від'їзд до Канади асоціюється в нього зі смертю. Іван благає людей мати собі той хрест за пам'ятник по його родині і, плачучи, просить не минати його, коли кропитимуть інші хрести свяченою водою. За це присягав довіку Бога за своє село молити.
Камінний хрест став символом тяжкої селянської долі, символом біди та безнадії трударя. Для Івана хрест ототожнювався з тяжким хрестом, який він покірно ніс усе життя, — хрестом виснажливої праці. Ґазда любив свою землю, отой горб, на якому минули кращі роки життя, який був надією на майбутнє, який, зневірившись, проклинав. Хрест у найтяжчі хвилини рятував від самогубства, приносив душевний спокій.
Виїжджаючи у невідомість, прощаючись з рідною землею, Іван востаннє вдивляється у хрест: "Видиш, стара, наш хрестик? Тає є відбито і твоє намено. Не біси, є і моє, і твоє..."
Новела "Камінний хрест" — літературний пам'ятник працьовитості й патріотизму нашого народу. О. Кобилянська відзначила: "Страшно сильно пишете Ви. Так, якби
витесували потужною рукою пам'ятник для свого народу".
Новела "Камінний хрест" — яскравий прояв Геніальності письменника, його творчість належить до кращих здобутків вітчизняного художнього слова, є однією з найкоштовніших перлин у світовій літературно-мистецькій скарбниці.

Тигролови

І. Багряний «Тигролови» ( ПОВНИЙ АНАЛІЗ ) 

Роман Івана Багряного «Тигролови» став одним з найвідоміших у його творчості. У основу твору лягли автобіографічні події,що сталися з автором під час заслання на далекому сході. Письменник за життя зазнав переслідувань радянської влади через свої політичні переконання. Не одноразово був заарештований та пройшов через сталінські табори.

Жанр твору – авантюрно-пригодницький роман. Сюжет захоплюючий та динамічний. Автор постійно тримає читача в емоційний напрузі. Проте твір виходить за межі звичайної «масової» літератури своїм ідейним спрямуванням. Гуманістична ідея перемоги добра над злом відтворюється через численні ліричні відступи, промовисту символіку та художні образи.

Тема твору - це боротьба людини проти безжальної системи, збереження, незважаючи на страшні страждання, людської гідності та честі. Сюжет побудований на історії «полювання» майора НКВС Медвина на Григорія Многогрішного, не прирученого тоталітарною системою молодого хлопця з України. Втікаючи з потягу, що везе в’язнів до таборів, він опинається у тайзі, де неочікувано зустрічає земляків, друзів та кохання.

Проблематика роману «Тигролови» - це питання співвідношення добра й зла, морального вибору; збереження людяності, справедливості, патріотизму; взаємини особистості з владою.

Характеристика образів у романі "Тигролови"

Роман багатий на яскраві образи. Головним героєм є Григорій Многогрішний, політичний в’язень, людина сильна і духовно, і фізично. Він має незламну волю та готовий боротися за людську сутність і свободу. Його не скорили ні страшні фізичні, ні моральні знущання. Навіть його прізвище невипадкове, воно таке ж саме як і у Дем’яна Многогрішного, українського гетьмана, засланого в Іркутськ. Григорій Многогрішний – це відтворення образу непідкореної України.

Родина Сірків також пам’ятає свою батьківщину. Вони опинилися на чужині, проте змогли зберегти свій «український» світ, сповнений моральної чистоти та гармонії. Сірки - люди горді та сильні, їх загартувала сувора природа. Атмосфера в родині, що врятувала Григорія, світла і добра, тут він знаходить справжній домашній затишок. Родина Сірків має незвичне заняття - вони виловлюють тигрів в тайзі. Вони вступають в двобій з цими сильними та гордими тваринами, достойними супротивниками, і виходять переможцями.

Цим сміливим мисливцям протиставляється майор Медвин. Цей кат полює на Григорія. Він уособлює сталінську репресивну машину, що прагне зламати та знищити таких волелюбних людей як Григорій Многогрішний чи родина Сірків.

Роман закінчується оптимістично. Григорій перемагає Медвина в двобої. Багряний вірить у перемогу добра над злом, свободи над гнітом. Пригоди Многогрішного продовжуються,адже він продовжує свій путь, свою боротьбу.

підготовка до ЗНО

Правильний наголос у словах:

Наголос падає на перший склад – Олень, рАзом, спИна, пОдруга, прИятель, вІрші, дрОва, зАгадка, стОляр, лЕгко, рЕшето, цЕнтнер. 

Наголос падає на склади в середині слів: ознАка, читАння, завдАння, запитАння, навчАння, видАння, одинАдцять, чотирнАдцять, мерЕжа, чорнОслив, гуртОжиток, літОпис, ненАвисть, рукОпис. 

Наголос падає на останній склад – кропивА, черговИй, осокА, листопАд (в обох значеннях слова: і як назви місяця, і як процесу опадання листя), новИй, кіломЕтр, дочкА, вербА, каталОг, яснИй, докумЕнт, виразнИй (у значенні такого, що може бути вираженим), легкИй, шофЕр, бюлетЕнь, руслО, фаховИй.

Євген Филимонович Маланюк 
(1897-1968) 

«Стилет чи стилос?» 

Рік створення: 1925.
Збірка: «Стилет і стилос».
Напрям: модернізм.
Течія: символізм.
Рід: лірика.
Жанр: вірш.
Тематичний різновид: філософська лірика.
Тема: вибір митцем своєї місії.
Ідея: утвердження ролі митця як борця за долю народу, стилетом (зброєю) і стилосом (паличка для письма) якого стає слово.
Образи: людей: ліричний герой — поет; золототілі діви; природи: дивний ліс; п’яні птиці, незім’ята трава; гіпнотичні кобри; набряклий вітром обрій, предметів і явищ: стилет, стилос; трагічні терези; береги краси; галас бою; розгін бур; п’яний синій хміль.

Оскільки Є. Маланюк — яскравий прихильник символізму, то за кожним образом поезії можна бачити більше, ніж один смисловий шар.
Символічні образи: стилет (символ громадського життя, зброї); стилос (символ письма, письменницької діяльності); трагічні терези (символ роздвоєності, відсутності одного рішення); береги краси (символ краси життя й природи); веселий галас бою (символ зануреності в життя) та ін.

Композиція (зміст): ліричний герой, не впевнений у своєму виборі (стилет чи стилос?), пливе повз береги краси — чарівні види лісу «берегів краси», якому протиставляється буряна вода життя-безмежжя — ліричний герой робить вибір, пливучи в «п’яний синій хміль» життя-бою.

Система віршування: силабо-тонічна.
Віршовий розмір: 5-стопний ямб
Строфа: чотиривірш (катрен). Римування: перехресне (абаб).
Художні засоби виразності: алітерація, асонанс; символ; епітет; метафора; персоніфікація; метонімія; оксиморон; антитеза; риторичний вигук.

Цитати про авторів на ЗНО

Іван Вишенський 
«Наближається до кращих взірців барокового стилю» Д. Чижевський 
Іван Котляревський 
«Вважають зачинателем нової української літератури», «Наталка Полтавка започаткувала нову українську драматургію, написану живою розмовною мовою, побудовану на засадах народності»
Григорій Квітка-Основ’яненко
Т.Шевченко вважав Г. Квітку-Основ’яненка «батьком нової української прози»
Тарас Шевченко
«Він був сином мужика і став володарем в царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культурі» І. Франко
«Любити Шевченка – любити Україну, любити Україну – любити Шевченка» Вересаєв
«Утни батьку, щоб нехотя на весь світ почули, щ діялось в Україні» – слова Т.Шевченка до Основ яненка.
«Кавказ – це огниста інвектива проти темного царства, становища загальнолюдського» І.Франко
«Не вмирає душа наша, не вмирає воля»-Т.Шевченко «Кавказ»
Пантелеймон Куліш
«Один із довершеніших історичних творів в українській літературі»
«Куліш – перворядна зірка в нашому письменстві, великий знавець української мові, а притім добрий знавець язиків і літератур європейських народів» І. Франко
Марко Вовчок
«Основоположниця дитячої української прози»
Іван Нечуй-Левицький
«Колосальне всеобіймаюче око всієї Правобережної України» І.Франко
«Арена людських пристрастей» Євген Гуцало про «Кайдашеву сім ю»
«жодна література світу не має такого правдивого, дотепного, людяного, сонячного, хоч дещо і захмареного тугою за кращим життям твору про селянство» М.Рильський про першу соціально-побутову повість.
Панас Мирний
Разом з Іваном Біликом писали перший соціально-психологічний роман
«Будинок с багатьма прибудовами і надбудовами зробленими неодночасно…» О.Білецький про композицію «Хіба ревуть воли…»
«Корифей української прози»
Іван Франко
«Написав другий заповіт українському народові» Ю.Шевельов про «Гімн»
Ольга Кобилянська
«Гірська львиця»
«Велика українська письменниця, бо час нічого не заподіяв її творам, а тільки утвердив їх в нашому народі» В. Земляк
«Пишна троянда в саду української літератури» М. Старицький
Михайло Коцюбинський
«Сонцепоклонник»
«Його проза – це синтез народності і гуманізму, воістину загальнолюдського масштабу інтереси, глибинність естетичного змісту, рівне мислення, вивершеність образів, найяскравіші грані майстерності, завдяки чому твори Коцюбинського – це і духовний образ, і суть буття народу, його жива історія, великі гуманістичні уроки, мрія про будучину» П. Кононенко
«Іван та Марічка – українські Ромео ї Джульєта»
Василь Стефаник
«Бетховен українського села»
Павло Тичина
«Шукання й шукання, праця і вимогливість, і, нарешті, вміння з безконечного плину образів відібрати найсвіжіший, наймісткіший, наймузикальніший» О. Гончар
Володимир Сосюра
«Глибинно-бентежний березень та замріяно прозорий вересень» М. Стельмах
Микола Хвильовий
«Основоположник української прози ХХст.»
Остап Вишня
«Король українського тиражу»
«Остап Вишня – справжній мисливець і при тому поет полювання» М. Рильський
«Хай живуть зайці!» – життєве кредо
Андрій Малишко
«Солов’яне серце України»
Іван Драч
«Сонячний поет»
Василь Стус
«Поезія Василя Стуса – наскрізь людська і людяна, вона повна піднесень і падінь, одчаїв і спалахів радості, прокльонів і прощень, криків болю й скреготів зціплених зубів, зіщулень у собі і розкривань безмежності світу» Ю. Тевельов
«Цільність і всеохопність… патріотизму» М. Коцюбинська
Є. Маланюк
«Імператор залізних строф»

ВСІ ТЕРМІНИ, ЯКІ НЕОБХІДНО ЗНАТИ НА ЗНО З УКР. ЛІТ 
ДОДАВАЙ НА СТІНУ, ЩОБ НЕ ЗАГУБИТИ 

Теоретико-літературні поняття 

Лірика - поряд з епосом і драмою один з основних літературних родів, у якому життя відображається через передачу почуттів, переживань, думок людини в певних обставинах; під впливом певних подій.

Умовна класифікація за мотивами та основним ідейним спрямуванням:

• громадянська лірика - лірика із соціальною та національною проблематикою, у якій представлено глибоке розуміння поетом сучасного життя і ставлення до нього: суспільно-політична, патріотична (В. Симоненко «Лебеді материнства»);

• філософська лірика - лірика, спрямована на філософське осмислення світу (творчість Ліни Костенко, збірка Б.-І. Антонича «Зелена Євангелія»);

• пейзажна лірика - зображення природи, настрій ліричного героя, викликаний її спогляданням, філософськими та медитативними міркуваннями з приводу художнього осмислення світу; характерним є принцип паралелізму, що будується на контрастному зіставленні або гармонійній єдності внутрішнього світу людини з природою (Т, Шевченко «Зоре моя вечірняя...»);

• інтимна лірика - поетичні твори, у яких ідеться про сердечні переживання, прояви любові ліричного героя тощо (В. Сосюра «Так ніхто не кохав»);

• релігійна лірика — поетичне звернення до Бога, вираження релігійних почуттів і переживань (В. Стус «В мені уже народжується Бог»);

• сатирична лірика — викриття, осмислення засобами сатири вад суспільства і людини (Т. Шевченко «Кавказ»),

Традиційна жанрова класифікація:

• Гімн - урочистий твір символічно-програмового змісту (І. Франко -«Гімн»),

• Сонет - старовинна канонічна форма вірша, складається з чотирнадцяти рядків 5-стопного або 6-стопного ямба, двох чотиривіршів (катренів) і двох тривіршів (терцетів) (М. Рильський «Чернігівські сонети»),

• Елегія - вірш, у якому виражені настрої смутку, журби, задуми, меланхолії (П. Тичина «Похорон друга»),

• Ода - хвалебна пісня або вірш про якусь видатну особу чи подію (І. Драч «Ода совісті»),

• Пісня - невеликий поетичний твір, призначений для співу.

• Епіталама - весільний вірш на честь молодих.

• Епітафія - надмогильний поетичний напис, що вшановував покійного.

• Епіграма - невеликий дотепний вірш з несподівано, граційно завершеною кінцівкою, у якому висміювали певні вади людей чи суспільства.

• Ідилія - невеликий віршовий твір, у якому поетизується сільське життя (Т. Шевченко «Садок вишневий коло хати»).

• Курйозні вірші - мають незвичайний зовнішній вигляд (акровірші, азбучний вірш, фігурний вірш тощо).

• Лірична поема - великий поетичний твір, у якому розгортається широка панорама почуттів, переживань і думок ліричного героя, з відсутністю епічного сюжету (М. Рильський «Слово про рідну матір»).

• Ліро-епічний твір - такий віршовий художній твір, у якому показуються вчинки персонажів (наявний сюжет) і разом з тим у прямій формі виявляється ставлення автора до цих вчинків (ліричні відступи). Таким чином, в одному творі поєднуються епічні сюжетно-розповідні елементи і властива ліриці емоційність, віршова форма і ліризм.

Основні ліро-епічні жанри:

- віршований роман (роман у віршах);

- поема;

- ода;

- байка;

- дума;

- історична пісня;

- балада тощо.

Балада - невеликий ліро-епічний твір казково-фантастичного, легендарно-історичного або героїчного змісту з драматично напруженим сюжетом.

Дума - великий ліро-епічний твір переважно героїчного змісту про важливі історичні події (найчастіше про боротьбу українського народу проти іноземних загарбників), близький до історичних пісень і билин.

Історичні пісні - це народні ліро-епічні твори про важливі історичні події та конкретних історичних осіб.

Художній образ - це узагальнена картина людського життя і навколишнього світу (людина, природа, предмет, подія, явище), утілена в індивідуальну мистецьку форму творчою уявою письменника.

Ліричний герой - особа, думки і почуття якої виражаються в ліриці.

Ліричні вірші пишуть переважно від першої особи, часто ототожнюють ліричного героя і автора, хоч їх слід відрізняти. Ліричний вірш не можна розглядати тільки як частку реальної біографії поета. Лірика - це розповідь «про свій час і про себе», створюючи яку автор відбирає найбільш істотне і загальнозначне в житті і типізує його за допомогою художнього вимислу.

Системи віршування

Кількісні: в основу творення ритму покладена кількість часу, яка витрачається на вимову ритмічних одиниць, мелодійність.

• Античний вірш (стопа - сполучення певної кількості довгих і коротких складів, яке повторюється у віршовому рядку і надає йому ритмічного звучання; антична стопа мала від 2 до 4 складів; налічувалося більше 27 видів стоп).

• Фольклорний вірш:

- пісенний — тісний зв’язок тексту і мелодики, усі куплети подібні за будовою, крім граматичних наголосів, мають місце ритмічні;

- речитативний не має поділу на куплети, рядки різні за кількістю складів, виконуються речитативом (співом-проказуванням).

Якісні (ритм досягається рівномірним повторенням складів і (або) наголосів):

• силабічна (рівна кількість складів у віршованих рядках (13 чи 11) з вільним розташуванням наголосів усередині рядка, парним римуванням, наявністю цезури);

• тонічна (однакова кількість наголосів у віршованих рядках за відсутності поділу їх на стопи);

• силабо-тонічна (рівна кількість складів у відповідних рядках, рівномірне чергування наголошених і ненаголошених складів у рядках; одиниця виміру ритму - стопа).

В усіх системах віршування основною ритмічною одиницею є віршований рядок.

Ритмомелодика вірша

Елементи ритмотворення силабо-тонічного вірша:

• наголос;

• стопа;

• розмір;

• пауза;

• рима;

• способи римування;

• строфа.

Наголос (в поезії визначається не фонетичний, а ритмічний).

Стопа — поєднання наголошених і ненаголошених складів, які повторюються в рядку.

*Двоскладова:

- хорей (трохей) — з наголосом на першому складі:

Вічний революцьйонер -

Дух, що тіло рве до бою,

Рве за поступ, щастя й волю...

(І. Франко)

- ямб - з наголосом на другому складі:

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива...

(Т. Шевченко)

- пірихій - службова двоскладова стопа з обома нєнаголошеними складами;

- спондей — службова двоскладова стопа з обома наголошеними складами; *Трискладова:

- дактиль - з наголосом на першому складі:

3 раннього ранку дотізньої ніченьки

Голкою денно верти...

(П. Грабовський )

- амфібрахій - з наголосом на другому складі:

Любіть Україну, як сонце, любіть,

Як вітер, і трави, і води...

В годину щасливу і в радості мить,

Любіть у годину негоди!

(В. Сосюра ).

- анапест - з наголосом на третьому складі:

Наша ціль - людське щастя і воля.

Розум владний без віри основ...

(І. Франко).

- бакхій - службова трискладова стопа з трьома ненаголошеними складами.

Розмір (ураховується кількість стоп у рядку):

Наприклад, двостопний хорей

• тристопний ямб

• чотиристопний дактиль

• п’ятистопний амфібрахій

шестистопний... анапест

Страшні слова, коли вони мовчать,

Коли вони зненацька причаїлись,

Коли не знаєш, з чого їх почать,

Бо всі слова були уже чиїмись.

(Л. Костенко)

Вид стопи - ямб з пірихієм; віршовий розмір - п’ятистопний ямб.

Пауза - зупинка голосу, коротка перерва під час читання, яка є словорозділом у тексті.

У сполученні з відповідною інтонацією:

- розповідна;

- оклична;

- питальна;

- змістова;

- логічно-інтонаційна;

- ритмічна (цезура - особлива ритмічна пауза всередині віршового рядка, яка ділить його на два піврядки).

Рима - співзвучність закінчень у суміжних та близько розташованих словах у рядках (явище звукове, а не графічне: у римі збігаються звуки, а не букви). Розглядається з останнього наголошеного звука:

1) проста (твориться двома словами)

складна (твориться трьома (чотирма) словами)

2) точна (усі звуки точно збігаються: мила - крила) приблизна (співзвучність неповна: блискавиці - криця)

3) за місцем наголосів у словах, що римуються: чоловіча (наголос на останньому складі: невже - береже)

- жіноча (наголос на передостанньому складі: долина - калина)

- дактилічна (наголос на третьому від кінця складі: яснесенький - тихесенький)

4) внутрішнє римування (усередині рядка) - надає поезії більшої мелодійності: «Там тополі у полі на воли.» (П. Тичина)

Римування - це особливість розташування рим у віршованому творі, інтервал між ними.

Способи римування:

• суміжне (парне) - римування у строфі першого рядка з другим, третього з четвертим (аабб);

В Путивлі-граді вранці-рано

Співає, плаче Ярославна,

Як та зозуленька кує,

Словами жалю додає.

(Т. Шевченко)

• перехресне (парні рядки римуються з парними, непарні - з непарними (абаб);

Ще молитесь, далекий брате,

Серед Звенигородських піль.

Ще не стомились карбувати В коштовних ямбах вічний біль...

(Є. Маланюк)

• кільцеве (охопне): перший рядок римується з четвертим, а другий - з третім (абба);

Мов скарб старий - цей місяць-білозір,

Мов сни старі — ці хмари білопінні.

І бачу я: в тривожному тремтінні Поганська ніч лягла на чорний бір.

(М, Бажан)

Білий вірш - вірш, у якому відсутнє римування, але зберігається чіткий ритм.

Мені зоря сіяла нині вранці, устромлена в вікно.

І благодать - така ясна лягла мені на душу сумиренну, що я збагнув нарешті:

ота зоря - то тільки скалок болю,

що вічністю протятий, мов огнем...

(В. Стус)

Строфа - найбільша ритмічна одиниця віршованого твору, група віршованих рядків, об’єднаних однією думкою, інтонацією та порядком римування.

Поетичні твори:

- строфічні (поділені на строфи);

- астрофічні (не поділені на строфи).

Строфи:

І. Звичайні строфи:

• 1 моностих (однорядкова строфа):

Тиша - це мова, якою говорить до людини Бог (Б.-І. Антонич).

• 2 дистих (двовірш) - дворядкова строфа із суміжним римуванням

Повій, вітре, на Вкраїну,

Де покинув я дівчину.

(С. Руданський)

• 3 терцет (тривірш) - трирядкова строфа, об’єднана однією римою

Сам лицемірствує з собою,

Хто людським серцем і журбою

Турбується з самохвальбою.

(І. Франко )

• 4 катрен (чотиривірш) - чотирирядкова строфа з різними способами римування

О, принесіть як не надію,

То крихту рідної землі:

Я притулю до уст її І так застигну, так замлію.

(О. Олесь)

• 5 пентина - п’ятирядкова

• 6 секстета - шестирядкова

• 7 септима - семирядкова

• 8 октаверс - восьмирядкова

• 9 нонаверс - дев’ятирядкові

• 10 дециверса - десятирядкова

II. Романські

• Терцина - трирядкова строфа п’ятистопного ямба з римуванням аба, у наступній строфі - бвб і т.д.

Народе мій, замучений, розбитий, (а)

Мов паралітик той на роздорожжу, (б)

Людським презирством, ніби струпом, вкритий! (а)

Твоїм будущим душу я тривожу, (б)

Від сорому яких нащадків пізних (в)

Палитиме, заснути я не можу, (б)

(І. Франко)

• Секстина - шестирядкова строфа п’яти- або шестистопного ямба з римуванням абаавв.

• Октава - восьмирядкова строфа з п’яти- або шестистопного ямба з перехресним у шести рядках і суміжним у двох останніх римуванням: абабабвв.

• Тріолет - восьмирядкова строфа, у якій повторюються рядки - перший у четвер тому та восьмому, другий - у сьомому або перший у четвертому і сьомому, а другий - у восьмому.

• Рондель - тринадцятирядкова строфа на дві рими, у якій тричі повторюється перший рядок і двічі - другий.

• Сонет - чотирнадцятирядкова строфа п’яти- або шестистопного ямба, що складається з двох чотиривіршів і двох тривіршів з римуванням: абабаб абввдеед (хоч можливі й інші способи римування).

III. Східні

1) Японські

- танка - п’ятирядкова неримована строфа, що складається з п’яти- та семискла- дових рядків (5-7-5-7-7);

- гайку (хокку) - трирядкова неримована строфа, що постала на основі першої півстрофи танка.

Синя волошка,

Суперниця пірамід,

У вічнім смутку.

(І. Качуровський )

Стильові прикмети японських строф:

• естетизм

• суб’єктивний ліризм

• філософське споглядання картин природи

2) Персько-арабські

- рубаї - чотиривірш, що має закінчену, переважно філософську думку, підкреслену в останньому рядку, і римування ааба. (У світовій літературі - Омар Хайям, в українській літературі - збірка «Рубаї» Д. Павличка (1987), твори М. Ореста).

Верлібр (вільний вірш) - не має строфічної будови, рими, поетичного розміру, а ритм у ньому досягається лише наспівною інтонацією (в українській літературі -

І. Драч, М. Вінграновський, Б. Бойчук, Е. Андієвська та ін.)

Довільний вірш (іноді називають байковим) - вірш, написаний силабо-тонічним розміром (переважно ямбом чи хореєм), що складається з різностопних рядків, розміщених довільно.

Вітер.

Не вітер - буря!

Трощить, ламає, з землі вириває...

За чорними хмарами

(з блиском, ударами!),

за чорними хмарами мільйон

мільйонів мускулястих рук...

(П. Тичина)

Синтаксичні фігури

Синтаксичні фігури - своєрідна синтаксична побудова фраз для посилення виразності й емоційності мови та уникнення одноманітності.

• Інверсія (від лат. «перевертання, переставлення») - незвичайна розстановка слів у реченні для того, щоб найбільш значуще слово особливо підкреслити, звернути на нього увагу або увиразнити ритмізованіеть фрази.

Полюбила чорнобрива Козака дівчина.

(Т. Шевченко)

• Еліпса (від грец. «пропуск, нестача») - пропуск у реченні слова чи словосполучення, яке легко поновлюється з контексту в уяві через зв’язані з ним сусідні слова:

«Аж небо блакитне широкими б’є» (Т. Шевченко) (пропущено слово «крилами»)

Риторичні (патетичні) фігури:

- Патетичне запитання - виражає якісь емоції, відповідь випливає уже з нього самого, не потребує окремого вираження.

Хто вам сказав, що я слабка,

Що я корюся долі?

(Леся Українка)

- Патетичне звертання - звертання до неживих предметів, як до живих, або до відсутніх осіб, як до присутніх.

О рідне слово, хто без тебе я? (Д. Павличко)

- Патетичний оклик (вигук) - вислів почуття у коротких, емоційно-перенасичених словах.

Докучило! Нема мені Вітчизни! (В. Стус)

- Патетичне ствердження - особливе підкреслення незаперечності сказаного мовцем.

Так! Я буду крізь сльози сміятись...

(Леся Українка)

- Патетичне заперечення - зосередження уваги читача на певній думці через пояснення її у формі заперечення або застереження можливого іншого погляду.

Ні, я хочу крізь сльози сміятись...

(Леся Українка)

Анафора (єдинопочаток) - повторення на початку віршованих рядків, строф або речень чи розділів (у прозі) однакових слів чи синтаксичних конструкцій.

Ні попівськії тортури,

Ні тюремні царські мури...

(І. Франко)

Епіфора (єдинозакінчення) - повторення однакових слів чи синтаксичних конструкцій у кінці віршованих рядків, строф чи речень, розділів (у прозі).

Усмішка твоя - єдина,

Мука твоя - єдина,

Очі твої - одні.

(В. Симоненко)