Список літератури на ЗНО 2017

ФОЛЬКЛОР: 
Історична пісня «Ой Морозе, Морозенку» 
Історична пісня «Чи не той то Хміль». 
Маруся Чурай «Віють вітри» 
Маруся Чурай «За світ встали козаченьки» 
«Дума про Марусю Богуславку» 
Балада «Бондарівна» 

 ЛІТЕРАТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ: 
«Повість минулих літ» (уривки про заснування Києва, про помсту княгині Ольги, про напад хозарів) 
«Слово о полку Ігоревім» 

 ЛІТЕРАТУРА БАРОКО: 
Григорій Сковорода «De libertate», «Всякому місту – звичай і права», «Бджола та Шершень» 

 КЛАСИЦИЗМ: 
Іван Котляревський «Енеїда» 
Іван Котляревський «Наталка Полтавка»  
 СЕНТИМЕНТАЛІЗМ:   
Григорій Квітка-Основ’яненко «Маруся» 

 ТВОРЧІСТЬ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА: 
«До Основ’яненка» 
«Катерина» 
«Гайдамаки» 
«Кавказ» 
«Сон» 
«І мертвим, і живим, і ненарожденним…» 
«Заповіт» 
«Мені однаково» 

 РОМАНТИЗМ: 
Пантелеймон Куліш «Чорна рада» 
Марко Вовчок «Максим Гримач» 

 РЕАЛІЗМ: 
Іван Нечуй-Левицьк 
ий «Кайдашева сім’я» 
Панас Мирний «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» 
Іван Карпенко-Карий «Мартин Боруля» 
Іван Франко «Гімн», «Чого являєшся мені у сні», «Мойсей» 

 МОДЕРНІЗМ: 
Михайло Коцюбинський. «Тіні забутих предків», «Intermezzo» 
Ольга Кобилянська. «Земля» 
Леся Українка. «Contra spem spero!», «Лісова пісня»   
Микола Вороний. «Блакитна Панна» 
Олександр Олесь «Чари ночі», «О слово рідне! Орле скутий!..» 
Павло Тичина «О панно Інно», «Арфами, арфами…», «Ви знаєте, як липа шелестить…», «Пам'яті тридцяти»  
Максим Рильський «Молюсь і вірю…» 
Микола Хвильовий «Я (Романтика)» 
Юрій Яновський «Дитинство»  
Володимир Сосюра «Любіть Україну» 
Валер’ян Підмогильний «Місто» 
Остап Вишня «Моя автобіографія», «Сом» 
Микола Куліш «Мина Мазайло» 
Богдан-Ігор Антонич «Різдво» 
Олександр Довженко «Україна в огні», «Зачарована Десна» 
Андрій Малишко «Пісня про рушник» 
Олесь Гончар «За мить щастя», «Залізний острів» 

 ШІСТДЕСЯТНИКИ: 
Григір Тютюнник «Три зозулі з поклоном» 
Василь Симоненко «Лебеді материнства» 
Василь Стус «Як добре те, що смерті не боюсь я», «О земле втрачена, явися!..» 
Іван Драч «Балада про соняшник» 
Ліна Костенко «Страшні слова, коли вони мовчать», «Українське альфреско», «Маруся Чурай» 

 ЛІТЕРАТУРА ЕМІГРАЦІЇ 
Іван Багряний «Тигролови» 
Євген Маланюк «Стилет чи стилос

Необхідна інформація на ЗНО

«Повість минулих літ» - аналіз твору, критика

Історія написання: за однією з легенд, Нестора, який вирішив піти в ченці до Києво-Печерського монастиря, відправили послушником розбирати й упорядковувати рукописи; вивчивши папери й побачивши хаос, який там був, Нестор починає упорядкування існуючих хронік і навіть дописує свої відомості про події, очевидцем яких був сам автор; у результаті він докорінно переробляє скупі відомості про виникнення Русі та її місце в історії, широко подає географічні, етнографічні та культурно-історичні відомості про Руську землю. Його працю продовжить Сильвестр. Загалом літопис писатиметься й дописуватиметься понад 200 років.
Мова: давньоукраїнська (мова Київської Русі).
Рік створення: 1113.
Рід: епос.
Жанр: літопис (хроніка).
Тематичний різновид: історична оповідь.
Загальні мотиви: історія й становлення Київської Русі; захоплення безстрашністю князів і героїчним минулим Руської землі; глибокий сум через княжі чвари та міжусобиці; наскрізний мотив — заклик до безкорисливого служіння Вітчизні, до єдності як запоруки держави; уславлення Русі; засудження міжусобиць; осуд язичництва, утвердження християнського світогляду.

ТЕАТР КОРИФЕЇВ 

Початок нового українського театру пов’язують з виставою «Натал­ка Полтавка» І. Котляревського 1819 року в Полтаві. У подальші деся­тиліття розвиток театру був дуже млявим («Сватання на Гончарівні» Г. Квітки-Основ’яненка й «Назар Стодоля» Т. Шевченка). Аматорські театри виникають наприкінці 50-х років XIX ст. в Чернігові, Києві, Кам’янці-Подільському, Кременчуці, Одесі та інших містах. Проте на розвиток професійного українського театру вплинув Емський указ 1876 р., за яким заборонялися вистави українською мовою.

На початку 80-х років XIX ст. театральне життя в Україні пожвавилося: наприкінці 1881 р. в Харкові, Києві, Полтаві, Кременчуці з ініціативи М. Кропивницького й М. Садовського було дано кілька українських вистав акто­рами російської трупи Г. Ашкаренка. А наступного року М. Кропивницький створив у Єлисаветграді (нині Кіровоград) українську профе­сійну трупу, до складу якої ввійшли М. Заньковецька, брати Тобілевичі — Микола Садовський, Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, а також їхня сестра Марія Садовська-Барілотті. Ця професійна трупа дістала назву театр корифеїв («корифей» у давньогрецькому театрі — керівник хору або заспівувач).

Засновник трупи М. Кропивницький од­наково володів усіма театральними професіями (але більш за все любив акторство): він був не лише актор, а й режисер, драматург, композитор, виконавець музичних творів, художник, педагог та організатор теат­ральної справи.

До цієї справи багато сил доклав і відомий український драматург М. Старицький, він за власний кошт придбав гардероб і декорації для театру.

1883 р. в Одесі трупа відкрила сезон виставою «Наталка Полтавка» І. Котляревського. З метою збагачення репертуару українського театру в подальші роки було створено цілу низку п’єс: «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Не судилось», «Талан», «Оборона Буші», «Маруся Богуславка» М. Старицького; «Дай серцю волю, заведе в неволю», «До­ки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук», «Пошились у дурні» М.Кропивницького і названі вище твори І. Карпенка-Карого.

Дисидентські організації

"Мина Мазайло" М. Куліша — "філологічний водевіль" 

За спогадами сучасників, Микола Куліш дуже обережно поводився зі словом, не терпів використання "не тих" слів, а українську мову знав дуже добре і високо цінував її, стверджуючи, що таких багатих та соковитих мов, як його рідна, дуже мало на світі.
Згодом М. Куліш створює одну з найкращих своїх п'єс — "Мину Мазайла", яку хтось із дослідників назвав "філологічним водевілем". І справді, основний конфлікт драми точиться навколо питання українізації — абсурдного історичного явища, фальшивої уваги влади до інтересів нацменшин у межах СРСР.
У драмі головна дія відбувається в родині Мини Мазайло, який вину за всі свої життєві і кар'єрні негаразди покладає на своє прізвище, прагнучи змінити його. Є в нього дружина Килина і дочка Рина, які підтримують позицію батька. Усі вони із замилуванням слухають, як добирає Мазайло собі нові прізвища: Сірєнін, Тюльпанов, Алмазов. На жаль, вони не розуміють, що слово не створює якість чи предмет. Коли, наприклад, ми промовимо слово "квітка", хіба перед нами з'явиться квітка? Певно, що ні. А ці люди чомусь вірять, що, назвавшись якимсь красивим прізвищем, вони набудуть інших якостей, стануть так само красивими внутрішньо, привабливими для інших людей. Іншої думки щодо прізвища дотримується син Мини Мазайла Мокій, який хоче додати до Мазайла ще й Квач — прізвище однієї з ліній родоводу. Мені здається, що Мокій піклується лише про поверхове (як, власне, й усі герої), не розуміючи, що вшанування пращурів, любов до свого роду жодним чином не залежить від того, яке прізвище має людина. На бік Мини Мазайла стає дуже колоритна особа — тьотя Мотя Розторгуєва з Курська. Приїхавши до своїх родичів і побачивши на вокзалі напис "Харків" замість "Харьков", вона із обуренням заявляє: "Іспортілі нам город!". Тьотя Мотя є втіленням російського шовінізму. Радикально інших позицій дотримується дядько Тарас, який приїздить із Києва, проте він теж не постає позитивним героєм перед глядачем.
Постає питання: персонажі драми Миколи Куліша дотримуються протилежних "філологічних" поглядів, відповідно хтось із них має бути правим, але у творі нема позитивних героїв. Чому так? Я гадаю, уважний читач може знайти відповідь на це питання. Проблема дійових осіб у тому, що вони піклуються тільки про форму, забуваючи про внутрішнє, про зміст. Так, Мина Мазайло вчиться правильної російської вимови у вчительки Баронової-Козино. Навіщо йому це? Може, через любов до іншої великої слов'янської мови? Чи через прагнення розмовляти вільно і правильно кількома мовами? Ні, він покладає на свою російську вимову і майбутнє російське прізвище інші надії — йому здається, вони допоможуть йому досягти успіху у кар'єрі, посісти певне місце у суспільній ієрархії. Звучить дивно, але ж це так. Так само тьотя Мотя категорично відкидає все українське, не знаючи навіть, про що вона говорить, не маючи жодного уявлення ні про мову, ні про культуру українського народу. Та й навіть персонажі-"україністи" Моко і дядько Тарас, — їхнє прагнення українськості закінчується зовнішнім колоритом, якимось провінційним етнографізмом. Усі ці люди позабували про душі, тож і перетворились на схеми, на "філологічні і світоглядні моделі", а своє життя перетворили на "філологічний водевіль".
Зовсім дику позицію висловлюють наприкінці твору комсомольці, які нейтрально ставляться до зміни прізвища через те, що, на їхню думку, скоро не буде жодних прізвищ, а тільки порядкові номери. Що це, як не нівеляція самої ідеї особистості, не відмова від справжньої самоідентифікації (особистісної, національної, громадянської, політичної) на догоду ідентифікації формальній, — усе за номерами?
На мою думку, Микола Куліш, геніальний драматург, тонко відчував не лише рідне слово, а й проблеми суспільства, зобразивши їх у своїх драмах точно і однозначно. Безумовно, драматичні твори М. Куліша ніколи не втратять своєї високої художньої цінності, але я впевнений, що багатьом свідомим, мислячим людям дуже б хотілося, щоб їхня проблематика втратила свою актуальність.

Камінний хрест — символ трагічної долі українського селянина-бідняка

Кінець XIX століття... Західна Україна. Журавлями розлітаються по світу українці. Що змушувало їх залишати рідну землю? Чого шукали вони в чужих країнах?
Селяни західних українських районів залишають батьківську землю, зводячи як пам'ятники по собі камінні хрести, їдуть до далекої Канади в пошуках землі обітованої. А що ж чекає їх там, далеко за океаном?..
Багатостраждальна історія нашого народу. Ми не повинні забувати тяжких її сторінок. Страшно навіть через століття ступати болючими стежками тих трагедій, що спіткали наш народ на благословенній землі квітучого краю.
Найбільше багатство України — її прекрасна родюча земля, зрошена потом і кров'ю українського трудового народу. Золотою, недосяжною мрією, синім птахом, а найчастіше кривавою трагедією була земля для селянина. Людині завжди було притаманне відчуття радості й поезії землеробської праці. Десь у потаємних генах народу завжди жевріла приглушена іскорка природного зв'язку із землею, яка від подиху свіжого вітру час від часу розгорялася і вела людину до землі.
Однією з провідних тем української літератури є тема землі, нерозривність з нею людської долі. Новим словом у розкритті цієї теми в світовій літературі стала новела В. С. Стефаника "Камінний хрест".
Василь Стефаник — видатний український письменник. Будучи вірним правді життя, у свой творах він змальовує людей, які страждають, у безсиллі опускають руки, навіть гинуть. Високу оцінку його талантові дали І. Франко, Леся Українка, відзначивши новелу "Камінний хрест", що "вражає і бере за душу".
Письменник дає яскраве уявлення про тяжку долю західноукраїнського селянства і про причини національної трагедії — переселення до Канади.
У центрі уваги твору — доля сім'ї Івана Дідуха. В образі Івана Дідуха втілені доля, думки й переживання тисяч і тисяч західноукраїнських трударів, що стали добровільними вигнанцями з рідного краю. Стефаник показує безвихідне становище трудівників, коли розповідає про людину, яка не тільки надривається, а просто мордується, щоб зробити піскуватий горб родючим.
Ціле життя поклав Іван на обробіток цього пагорба. Не раз, коли тяг "снопи з поля або гній у поле, то однаково і на коні і на Івані жили виступали". І хоч пісний грунт приносив родині не стільки прибутки, скільки клопіт, але без землі Іван не мислив свого існування: "Тільки його виджу, та й виджу, та й умирати буду, та й буду його видати. Все забуду, а його не забуду".
Символом страждання та безнадії стояв на землі камінь, який став пізніше хрестом по всій родині. Іван Дідух прощається з сусідами і виїздить з сім'єю до Канади, де має будувати нове життя. Але він, як перед смертю, прощається з усіма родичами, з селом. На пагорбі "хресток камінний поклав" собі, як покійникові. Від'їзд до Канади асоціюється в нього зі смертю. Іван благає людей мати собі той хрест за пам'ятник по його родині і, плачучи, просить не минати його, коли кропитимуть інші хрести свяченою водою. За це присягав довіку Бога за своє село молити.
Камінний хрест став символом тяжкої селянської долі, символом біди та безнадії трударя. Для Івана хрест ототожнювався з тяжким хрестом, який він покірно ніс усе життя, — хрестом виснажливої праці. Ґазда любив свою землю, отой горб, на якому минули кращі роки життя, який був надією на майбутнє, який, зневірившись, проклинав. Хрест у найтяжчі хвилини рятував від самогубства, приносив душевний спокій.
Виїжджаючи у невідомість, прощаючись з рідною землею, Іван востаннє вдивляється у хрест: "Видиш, стара, наш хрестик? Тає є відбито і твоє намено. Не біси, є і моє, і твоє..."
Новела "Камінний хрест" — літературний пам'ятник працьовитості й патріотизму нашого народу. О. Кобилянська відзначила: "Страшно сильно пишете Ви. Так, якби
витесували потужною рукою пам'ятник для свого народу".
Новела "Камінний хрест" — яскравий прояв Геніальності письменника, його творчість належить до кращих здобутків вітчизняного художнього слова, є однією з найкоштовніших перлин у світовій літературно-мистецькій скарбниці.